Гіди

Валерій Сюткін & Light Jazz — це не «ще одна сольна картка стиляги», а окремий камерний проєкт: московський тенор Валерій Міладович Сюткін і джазовий ансамбль, який він давно шукав поруч із рок-н-рольним бендом. Сам він народився 22 березня 1958 року в самому центрі Москви, на стику Яузького і Покровського бульварів з вулицею Обуха. Батько Мілад Олександрович — перм’як, викладач військово-інженерної академії, фахівець із підземних споруд, працював на Байконурі й у В’єтнамі; мати Броніслава Андріївна Бржезицька — москвичка. Батьки зійшлися в танцювальному гуртку і розлучилися, коли синові було тринадцять. До сцени він встиг побути учнем кухаря в «Україні», барменом, вантажником на Білоруському вокзалі і провідником міжнародних складів; в армії на Далекому Сході служив авіамеханіком і співав в ансамблі «Політ», де одного разу підмінив хворого соліста — так і лишився фронтменом.

Хавтан покликав його в «Браво» 1990-го: «Вася», «Я — то, что надо», «Московский бит», «Дорога в облака», помаранчева краватка і сленг стиляг. 1995-го він пішов, стомившись від конвеєра, зібрав «Сюткин и Ко», дав «7000 над землёй» і «Радио ночных дорог». Джазова гілка визрівала довше: ідею «московського, а не американського джазу» він носив із 2003 року і випустив лише коли склалися люди. 2015-го вийшов «Москвич 2015» — кавери естради 1950–60-х «за законами делікатного акомпанементу»: «Я шагаю по Москве», «Московские окна», «А снег идёт», «Подмосковные вечера», «Дорогие мои москвичи», рідкісні «Ребята семидесятой широты» і «Песенка моего друга». Гітара Олексія Кузнецова, акордеон Олександра Мартиросова, барабани Андрія Ніконова; музиканти знаходили час безоплатно, писали «з посиденьками, не в режимі комерції». Після фінального треку Сюткін кидає оркестру фразу: «Це та кількість правди, яка потрібна народові, більше не треба» — іронія конферансьє і чесне визнання легкості водночас.

Особисте життя в нього не листівка «вічного холостяка з кліпу». З 1993-го поруч рижанка Віола (на шістнадцять років молодша); від першого шлюбу донька Олена, економістка, і онука Василиса; від другого — син Максим, географ, туристичний бізнес; із Віолою — донька Віола, театрознавиця, Париж і Сорбонна, продюсерка «Черешневого лісу» і завлит театру на Малій Бронній; 2020-го, вже за шістдесят, народився син Лев. Мати померла в вересні 2024-го. Характер — інтелігент із жорсткою жилкою: заслужений артист, професор естради, почесний діяч мистецтв Москви — і людина, яка через суд домоглася видалення грубого інтернет-мему зі своїм обличчям. Політику, за його словами, артисту краще не чіпати, бо вона «псує»; усе одно спливали концерти на підтримку влади, заборона на в’їзд в Україну і разова заміна Києва на Сочі в «Московском бите». Для цієї картки важливіше інше: він не вдає, ніби американський джаз у виконанні росіян комусь потрібен — йому потрібна Москва дитинства на Покровці.

За рік після «Москвича» вийшла «Олимпийка»: Пахмутова і Добронравов, «Трус не играет в хоккей», «Герои спорта», «До свидания, Москва» — жест у бік спортсменів на тлі допінгових скандалів перед Ріо. У вересні 2026-го — «Атмосфера»: «Песенка о хорошем настроении», «Голубые города», «Город влюблённых людей», «Работаю волшебником», «Грустить не надо»; до складу додалися контрабас Ігоря Кондура і кларнет Ігоря Тертичного, зведення знову в Пола Вікліффа. Вітринний хіт проєкту — «Я шагаю по Москве». Не плутати із сольним поп-рок-н-ролом Сюткіна, з «Браво» Хавтана, із «Сюткин и Ко» і Rock&Roll Band: Light Jazz — окрема камерна полиця, де той самий голос ходить Москвою вже не в краватці стиляги, а в джазовому костюмі. Жанр — джаз, країна — Росія, знак — Овен.