TATITERA — Все мы смертны

У глибині небес — келих, невидимий для ока; Він приготований там для кожного з нас. Тому, мій друже, до його країв устами Притулись без ремствування, коли настане твій час.

У загадки вічності ніхто не посвячений, Ніхто не переступив невидимий заслін. Безсилий учень, безсилий і вчитель: Від смертної матері будь-хто з нас народжений.

В одній руці квіти, в другій — келих незмінний, Пируй з коханою, забувши про весь всесвіт, Доки смерчу смерті раптом не зірве з тебе, Як із троянди пелюстки, сорочку життя тлінного.

У прах і пил перетворились царі, королі Всі, хто схоронений у бездонне лоно землі, Видно, дуже хмільним їх вином напоїли, Щоб до Судного дня вони встати не змогли.

Бачу смутну землю — обитель скорбот, Бачу смертних, що поспішають до могили своєї, Бачу славних царів, луноликих красунь, Що виблиснули й стали здобиччю черв’яків.

Водою небуття зародок мій напоєний, Вогнем страждання мій похмурий дух запалений; Як вітер, я мчу з краю в край всесвіту І жменею землі закінчу життя сон.

У загадки вічності ніхто не посвячений, Ніхто не переступив невидимий заслін. Безсилий учень, безсилий і вчитель: Від смертної матері будь-хто з нас народжений.