TATITERA — Не жалею, не зову, не плачу

Не жалію, не кличу, не плачу, Усе мине, як з білих яблунь дим. Зів’яння золотом охоплений, Я не буду більше молодим.

Ти тепер не так уже битимешся, Серце, зворушене холодком, І країна березового ситцю Не заманить тинятися босоніж.

Дух бродячий, ти все рідше, рідше Розрушуєш полум’я уст. О моя втрачена свіжість, Буйство очей і повінь почуттів.

Я тепер скупіший став у бажаннях, Життя моє, чи ти приснилось мені? Ніби я весняною гулкою ранню Проскакав на рожевому коні.

Усі ми, усі ми в цьому світі тлінні, Тихо ллється з кленів листя мідь… Будь же ти навіки благословенне, Що прийшло розквітнути й умерти.